Як операція “Вісла” стала наслідком депортації півмільйона українців з етнічних земель

Масове і примусове переселення корінного українського населення зі своїх споконвічних земель Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя відбувалося на підставі угоди, що її підписав М. Хрущов та представник так званого Польського Комітету Національного Визволення Осубка-Моравський.

Згідно з угодою Польщі було віддано 19500 кв.км. споконвічних українських земель з такими давніми княжими містами як Перемишль, Холм, Ярослав, Любачів, Сянок та сотнями сіл.

Масова депортація корінних українців − одна з найтрагічніших сторінок в історії нашого народу. Більше півмільйона нації назавжди покинуло свою землю, майно, пам’ятники культури, створені віками, могили пращурів, близьких та рідних.

Паралельно з ним у Лондоні перебував законний уряд Польщі, який керував країною до 1 вересня 1939 р., тобто до нападу фашистської Німеччини на Польщу. Коли назріло питання про реформування кордону між Польщею і СРСР, польський Лондонський уряд вимагав відновлення Польщі в кордонах, які існували до 1 вересня 1939 р, що Сталіна не влаштовувало.

Водночас Польський Комітет Національного Визволення, який формувався під контролем Москви, погодився на проведення кордону вздовж так званої лінії Керзона, але вимагав відселення з території нової Польщі українців, білорусів і литовців, щоб остаточно розв’язати проблему національних меншин.

9 вересня 1944 р. М.Хрущов від імені уряду УРСР за вказівкою Москви підписав у Любліні з головою Польського Комітету Національного Визволення Осубкою-Моравським «Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».

Було сформовано апарат Головного уповноваженого з переселення українців в УРСР, котрий очолив тодішній заступник наркому харчової промисловості УРСР, майбутній перший секретар ЦК КПУ, Голова Президії Верховної Ради СРСР М. В. Підгорний. Фактично, процесом протиправної акції керував заступник наркома внутрішніх справ УРСР полковник держбезпеки Т. Кальненко, а потім П. Коноваленко, який обіймав цю посаду з 10 грудня 1945 р. Вони направляли відповідні директивні вказівки, інформували Головного уповноваженого уряду Української РСР М.Підгорного, даючи йому вказівки про те, яким чином і що необхідно робити для прискорення виселення українського населення.

Кальненко і Коноваленко мали безпосередні стосунки з представником Польщі. Відбувалось це у прифронтовій смузі, звільнений усього кілька тижнів тому, коли не існувало ще ні визнаного кордону, а в Польщі не було ще уряду, тобто найвищого виконавчого і розпорядчого органу державної влади, коли більше 80-ти відсотків території Польщі в її нинішніх кордонах була ще окупована ворожою армією.

Від німецької окупації Варшава була звільнена 17 січня 1945 року, більше ніж через чотири місяці після підписання угоди про « переселення» та введення її в дію. Договір про радянсько-польський державний кордон вздовж лінії Керзона з відступами на користь Польщі було укладено лише через одинадцять місяців, 16 серпня 1945 р.

Договір про кордон підписав уповноважений радянського «центрального» уряду. Тоді як угоду про «переселення» − представник периферійного уряду УРСР.

Переселення почалося 15 жовтня 1944 р., тобто ще до закінчення війни і до укладання договору між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон. Отож акція депортації українського і польського населення була протизаконною, такою, що докорінно суперечила міжнародно-правовим актам, нехтувала елементарними правами сотень тисяч людей.

Договором передбачалось, що: «евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Бажання евакуйованих може бути висловлено як усно, так і подано на письмі».

Спочатку так і було, як передбачалося договором. У селах почали роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР і Польщі, які проводили відповідну агітацію.

Передбачалося почати евакуацію з 15 жовтня 1944 р. і закінчити її 1 лютого 1945 р. Восени і взимку 1944 р. до УРСР за бажаннями виїхала частина населення. Це, насамперед, мешканці знищених війною сіл, члени і симпатики компартії, москвофіли. Таких було небагато. З початком 1945 р. кількість добровольців різко зменшилась, а з половини 1945 р. переселення майже припинилося. Українці, які виїхали в Україну і першими побачили «щасливе колгоспне життя», почали нелегально повертатися і розповідати землякам, що їх там чекає. Про «переваги» радянського способу життя переселенці писали також у листах.

Одночасно з розгортанням роботи з евакуації українського населення зростає національна неприязнь поляків до українців, починаються залякування, погрози і навіть убивства.

Польська влада закривала українські школи, ліквідовувала церкви. На початку 1945 р. в Польщі організовуються національні збройні формування, які вдаються до геноциду проти українців, аби прискорити їх виселення.

Водночас відбувається процес нелегального формування Армії Крайової (АК), яка також здійснює терористичні акції проти українського народу. Запалали цілі села на Холмщині, Надсянні, Лемківщині, полилися ріки крові.

Та українці не хотіли покидати землі предків і свої домівки навіть під загрозою смерті. Вони ховалися в лісах, криївках, створювали загони самооборони, захищалися, як могли. І тоді польська влада спільно з НКВС СРСР приймає рішення про введення 1 вересня 1945 р. трьох дивізій Війська Польського на територію Перемишльського, Лісківського і Любачівського повітів для прискорення виселення українців з Польщі.

Війська почали справжній терор, що супроводжувався пограбуванням, мародерством і знищенням українського населення. Зайшовши у село, військові частини давали для збору по декілька годин і під цівками автоматів гнали людей на збірні пункти, нашвидкуруч оформляли евакуаційні документи і відправляли людей далі до кордону. А там, під відкритим осіннім небом, без даху над головою, переселенцям доводилося тижнями чекати вагонів для виїзду в УРСР. Товарними вагонами людей везли, як худобу, навіть на відкритих платформах під дощем і снігом, голодних, без будь-якої медичної допомоги.

14 грудня 1945 року, як вже зазначали, строк переселення продовжили до 15 червня 1946 р. 

До 2 серпня 1946 року було евакуйовано 97,2 відсотка родин, 96,8 відсотка населення. Найбільше їх знайшло притулок у західному регіоні України. Зокрема у Тернопільській області 41105 родин, або 173360 осіб.

І все ж після цього на осінь 1946 р. у своїх домівках ще залишилася близько 150-160 тис.українців, яким вдалося сховатися в лісах під час депортації або втекти зі збірних пунктів. Оскільки договір про переселення, укладений в 1944 р. перестав діяти, в польських урядових колах почали шукати інші шляхи остаточної ліквідації української меншості на території Польщі.

Тоді виникла ідея щодо переселення українців на т.з. повернуті землі у північно-західній Польщі.

Вбивство віце-міністра оборони генерала К.Свєрчевського (28 березня 1947 р.) прискорило перебіг подій. Вже за кільканадцять годин, 29 березня 1947 р. на спеціальному засіданні Політбюро ЦК ПРП під головуванням В. Гомулки схвалено постанову про виселення на «нові» землі українських і змішаних сімей.

28 квітня 1947 р. розпочалася операція «Вісла». В липні 1947 р. операційна група «Вісла» розпочала т.з. «доочищення території» від української людності, яка уникла переселення і знищення розпорошених сил УПА.

16 липня 1947 р. генерал Мосор видав таємний наказ №010, на підставі якого особи, які повернулися до попереднього місця проживання з західних земель підлягали арешту і відправленню до концентраційного табору в Явожні.

Усього за час операції «Вісла» від 28 квітня до 12 серпня 1947 р. переселено на північно-західні землі Польщі 140575 осіб української національності, які проживали на території 3 воєводств (22 повітів).

Щоб унеможливити нелегальне повернення українців на рідні землі, декретом від 27 липня 1949 р., їх позбавили права на залишені господарства та майно, навіть, якщо вони не були зайняті новими власниками.